Четвер, 28.03.2024, 20:12
Західно-український жіночий футбол (футзал)
 
    

                                                                                                                                                     ЖФК"ДЮСШ №3"Івано-Франківськ
Головна Мій профільРеєстрація ВихідВхід
Ви увійшли як Гість · Група "Гості"Вітаю Вас, Гість · RSS
Меню сайту
ми в контакті
В контакті border=
Міні-чат
Наше опитування
Як закінчиться матч 1/8 кубка України з "ІМС-ЧНУ"Черкаси
Всього відповідей: 16
останній матч
4 листопада 2012

ДЮСШ 3 "Івано-Франківськ
ДЮСШ Галич-7:3

Статистика

Онлайн всього: 1
Гостей: 1
Користувачів: 0
лічильники
Рейтинг
TopSport каталог сайтів Rambler's Top100
Погода в Ів-Фр
Форма входу
 
Головна » 2011 » Травень » 2 » Ірина Ванат,триразовий чемпіон СРСР,володар кубка Союзу згадує минуле говорить про майбутнє
13:58
Ірина Ванат,триразовий чемпіон СРСР,володар кубка Союзу згадує минуле говорить про майбутнє
«Футбол плюс спортивные новости»

Єдина в Україні триразова чемпіонка Радянського Союзу з футболу, володарка кубку СРСР, володар призових місць чемпіонату Польщі та ще безлічі інших нагород, колишній гравець «Дончанки» Ірина Ванат зараз працює над своїм новим проектом та будує капличку для безпритульних дітей. Вона повернулася до рідного Львову, щоб піднімати жіночий футбол, який зараз переживає далеко не кращі свої часи.

І хоча зараз є багато нарікань на Інтернет, хочу сказати, що цього разу всесвітня павутина мене врятувала. З відомою футболісткою ми домовилися поспілкуватися скайпом. Позаду красивої жінки, яка з’явилася на екрані, стіна кімнати була увішана медалями та прапорами. Одразу видно – квартира чемпіонки.

- Ви украинский язык понимаете?, - запитала мене Ірина.

- Більше того, можу навіть розмовляти, - відповіла я на доволі прийнятній (як мені здалося) державній мові.

- Це чудово! Що ж, давайте знайомитися!

Після знайомства та обміну компліментами моя співрозмовниця здивувалася:
- Знаєте, я вражена вашим дзвінком. Я ось вже років п'ятнадцять не давала інтерв’ю. тому якщо ви подзвонили, значить не все ще у українському жіночому футболі втрачено. Є якась перспектива.

- Іра, а взагалі як до журналістів відноситесь?

- Вони мені, сказати чесно, нічого поганого не зробили. Якщо вони нормальні люди, то я відкрита для спілкування. Головне щоб, ви, журналісти, давали пряму інформацію, яка йде від мене. Самі розумієте, що не кожен журналіст може висвітлювати правдиву інформацію. Різні є журналісти, і різні є плани. Я нещодавно спілкувалася в Києві з одним представником ЗМІ, він мені фактично був потрібен для того, щоб через його інтерв’ю розгорнути тему жіночого футболу. Це було якраз перед створенням Асоціації жіночого футболу України. Я приїхала до Києва, зустрілася з ним і практично три години слухала тільки його. Він мені розповідав про «Динамо», про Лобановського, фактично ніякого інтерв’ю у нас не вийшло. Коли вже починала говорити я про те, що у нас болить, про якісь зміні, він просто сказав: «Я і так все про вас знаю, що ви мені тут розказуєте». І на цьому наша бесіда закінчилась. Настільки самовпевнений, такий пихатий, і після цього в мене залишилися неприємні відчуття.

- Ви кажете, в вас вже років п'ятнадцять не брали інтерв’ю. А яке було останнє, про що спілкувалися з журналістами?

- Ще в ті часи, коли про нас пам’ятали. Це ще, напевно, часи «Ниви» з Баришівки. Фактично з 1990-го моєї кар’єри, як такої, вже не було. У 91-му ми в останній раз стали чемпіонами СРСР, і як раз у той час побували на міжнародному турнірі у Канаді. Там посыли перше місце серед, якщо я не помиляюсь, 114 клубних команд. Це був престижний турнір, і наша перемога усіх шокувала. Власне, «Нива» існувала протягом трьох років, і вже досягла такого світового рівня. 10 чоловік з цієї команди покинули «Баришівку» разом з тренером Миколою Богданенко, ми перебралися до «Текситильника» з підмосковного Раменського. У 90-му році ми виграли Кубок СРСР. Власне команда за два роки набрала дуже великих обертів, ми почали брати участь у міжнародних турнірах, запрошувати команди до себе у Баришівку. І хоча не вдавалося виїзжати за кордон, але команди приїздили до нас. У нас були спаринги зі збірною Швеції, національною командою Норвегією. На той час це було дуже серйозно. Та й на сьогодні зіграти зі збірною Норвегії може дозволити собі тільки збірна України, якійсь товариський поєдинок. А наш клуб тоді був спроможним проводити матчі такого рівня. «Нива» - це була команда, де я навчилася футболу. вона є для мене, і залишається на сьогодні взірцем тих клубів, які повинні бути на Україні.

- Звідки у провінційній Баришівці з’явилася команда міжнародного рівня?

- Так, це селище міського типу. Десь 80 кілометрів від Києва. У команді були зацікавлені. Спочатку все було на дуже низькому рівні. Навіть казали, що грали доярки та колгоспниці. Але крок за кроком команда «здіймалась». Збудували спорткомплекс, поле з чудовим покриттям. В нас була своя база, тобто не були залежні від якихось розкладів. Перший секретар райкому партії був зацікавлений, бо бачив перспективу. У районі на той час було п’ять колгоспів-мільйонерів, вони також допомагали місцевій команді.

- Ви самі народилися далеко від столиці. Як потрапили у селище Баришівка?

- Я сама народилася під Тернополем. Не вступила до тернопільського інституту. І випадково тренер, з яким я займалась у школі, вичитав у газеті, що проводиться турнір з жіночого футболу, а у Києві набирають дівчат, які хочуть грати. Ось ми й поїхали з мамою. Команда була практично набрана, але ми напросилися на перегляд, і так залишилась у команді. І з того часу в мене почалася професійна кар’єра.

- Не пожалкували про своє рішення переїхати?

- Жодного разу. З нами почали працювати справжні професіонали. Дуже вдало був підібраний склад команди. На той час у нас було непогане забезпечення. Коли ми стали чемпіонами, нам одразу виділили квартири, бо до того часу жили у гуртожитках. Умови були ідеальні. І зарплата була непогана. Крім футболу нас нічого не цікавили.

- А як же звичайні людські радощі? Дискотеки, хлопці…

- Це було відсутнє. Скажу чесно – важко було поєднувати тренування з особистим життям. На зборах в нас було по три заняття на день. Коли ми почали робити перші успіхи, було прийнято рішення, що на базі нашої команди буде створена збірна України. Було важко грати у Союзі. Кожна республіка виставляла своїх представників.

- Ви одна з найтитулованіших українських футболісток. Які трофеї вигравали з командою з Баришівки?

- На той час в нас мало було виїздів за кордон. Я – триразовий чемпіон СРСР, володар Кубку Союзу. На той час це були всі трофеї, які можна було завоювати. В Україні на сьогоднішній день немає жодної людини з такими досягненнями. Потім кар’єра пішла на спад. А коли розвалився Союз, я отримала запрошення повернутися до Львова. Були й інші пропозиції, але в мене не було бажання кудись їхати. Тут почали створювати жіночу команду. Але це було на такому любительському рівні, що мені було дуже важко, і в першу чергу у психологічному плані. З самої вершини опуститися так… В нас не було фінансування, не було бази ніякої. Навіть м’ячів не було. Треба було починати все з нуля. Наша «Львів’янка» грала у вищій лізі. Але вже років п’ять-шість її немає. Та я все рівно сподіваюсь, що у Львові буде своя команда, яка буде прославляти місто.

- Ви встигли пограти і закордоном. Грали у Польщі, жили у Іспанії, але все ж повернулися додому. Закордон не роздивлялися як місце постійного проживання?

- Я грала у Польщі, в мене був контракт з клубом на п’ять років. На той час та команда була шестиразовим чемпіоном Польщі, завойовували кубки країни. Два роки ми були срібними призерами чемпіонату. Там я програла два роки. Дуже хотілося додому. В мене, напевно, така специфіка. Після того я прихала до Львову. Потім мені запропонували повернутися у жіночий футбол, хоча після Польщі я вирішила завершити кар’єру. Але погодилася на пропозицію, і почала грати у донецькій команді. Це вже було у 1998 році. Але я так і не дограла сезон. Повернулася додому, і після того я вже зі Львова не виїздила.

- Іра, а вам не здається, що за вами тягнеться такий собі шлейф переможниці? Крізь, де ви грали ви отримували найвищі нагороди.

- В мене такий принцип – якщо людина щось робить, то це повинно бути обдумано-продумано, що вона йде і знає чого вона хоче. Я по натурі така людина, що якщо починаю якусь справу, то доводжу її до кінця. Після того, коли я зрозуміла, що моя кар’єра закінчилася, мені запропонували декілька проектів у федерації футболу. я зрозуміла – наскільки це важко працювати з тими людьми, яким байдужий футбол, з тими бюрократами – чиновниками. Я побачила це все, і пішла, заявивши, що більше не буду повертатися до футболу

- Така принциповість допомагає чи навпаки створює перепони?

- Для мене принциповість відіграє свою позитивну роль, бо дає свої результати та свої плоди. Принциповість є різна. Я так відношусь до себе, своїх друзів та колег, до справи, якою займаюсь зараз. Мене в серпні запросили на матч збірної України, яка грала у Чернігові. Я слідкувала за розвитком подій в українському футболі. Подивилася у яких умовах живуть дівчата, до гравців таке негативне відношення, ще комітети, які не працюють. Чесно сказати, мені було неприємне саме ставлення до гри. В мене почалася внутрішня боротьба. Після цього в мене народився особистий проект. Довго про це думала, визначила для себе кінцеву ціль. Я вивчаю проблемами, які існують у жіночому футболі та роблю все можливе, щоб їх вирішити. Паралельно займаюся ще однією справою. Не хочу хвалитися, а навпаки, хочу пов’язати все в одне. Протягом останніх п’яти років в мене так склалися обставини, що я стала людиною більш віруючою. Я змінилася духовно, морально, психологічно. На сьогоднішній день, там де я проживаю почався проект побудови каплички. Це капличка призначена для дітей, які позбавлені батьківської опіки. Сподіваюсь, у цьому році помешкання все ж буде побудоване. Це мій один з перших проектів, я думаю, якщо мені це вдасться, то й далі все піде добре. Ми маємо дбати про майбутнє. Тому я і пов’язую цей проект з футбольними справами.

- Яку ви бачите співпрацю з Асоціаціями футболу у регіонах? Чим зможете допомогти?

- На майбутнє в нас вийде співпраця. Ми зараз почади спілкуватися с Миколою Михайловичем Нікішиним, головою Луганської асоціації жіночого футболу. Я з ним ще жодного разу не бачилися, але я навіть телефоном розумію – це напевно перша людина в Україні, яку я повністю підтримую у його поглядах. Він працює на повну потужність. Тому, гадаю, у луганського жіночого футболу є майбутнє. Бо якщо чесно сказати, ось ці комітети українські вони майже не працюють. Я зробила висновок, що такі установи себе не виправдовують. Все розвивається саме по собі. А ми повинні все об’єднати на загальне благо. Ось я мірю та роблю все, щоб це стало реальністю. Якщо будуть реальні плани, пов’язані з УЄФА, ФІФА, то ми будемо приносити користь тим дітям, які потребують допомоги. А поки роблю все що в моїх силах. І повірте – в мене їх багато!

Катерина РАКОВА


www.donchanka.com


Матеріал з Вікіпедії — вільної енциклопедії.

Ванат Ірина Іванівна (8 травня 1971, м. Монастириська) — українська спортсменка (жіночий футбол). Майстер спорту (1991).

Закінчила Львівський університет фізичної культури.

Виступала за команди «Нива» (м. Баришівка), «Текстильник» (м. Раменське), «Арена» (м. Київ), «Чарний» (м. Сосновець, Польща), «Донеччанка» (м. Донецьк), «Галичанка» (м. Львів).

Триразова чемпіонка СРСР — 1989 (1990 — у команді «Нива»,1991 — «Текстильник» (Раменське), Кубок СРСР, 2-разовий чемпіон Польщі по-футзалу, 2-разовий срібний призер Чемпіонату Польщі, володар кубка Польщі (1995), кубка Оттави в команді «Текстильщик» м. Раменське. Проживає у Львові.


Переглядів: 1355 | Додав: footsaler | Рейтинг: 0.0/0
Всього коментарів: 1
1 Владимир  
0
Хочеться хоть морально підтримати таких людей, яким не байдужий жіночий футбол.А то дійсно федерації до цього виду спорту діла не має (в плані розвитку та фінансування). Можливо Ірина Ви зарано закінчили кар"єру? І ще б змогли нас порадувати красивою грою та й молодим показати приклад. Адже в Росії в вищій лізі за "Енергію" Воронеж ще досих пір виступає (1972р.н.) Надія Босикова. Забиває регулярно голи і веде молодих вперед.До речі Надію Босикову було визнано кращою футболісткою Росії 20-століття, на її рахунку 216 мячів в чемпіонаті Росії, 28-ігор за збірну і 18 мячів. А розпочинала свою кар"єру Надія на Полтавщині де проживала в Оржицькому р-н і виступала за Полтавську "Юність". Так , що багата земля Українська талантами , тільки ми не вміємо їх берегти....

Ім`я *:
Email *:
Код *:
Copyright Franuk-woman-footsale © 2024
інші мови
Пошук
Календар
«  Травень 2011  »
ПнВтСрЧтПтСбНд
      1
2345678
9101112131415
16171819202122
23242526272829
3031
Афіша
<
Архів записів
наша кнопа
Друзі сайту
ФК Футбол Івано-Франківщини border= Ураган Ів-Фр border= Західний кур ФК Жайвір Шпола ЖФК АМФУ futsal.sport.ua Олімп ЖФК"Атекс" сайт фанів футбольного клубу Гуцульщина Косів Женский футбольный клуб Жилстрой-1
Конструктор сайтів - uCoz