Стільки
перемог, а значить, і титулів мало хто здобував. Їхній перелік займає
чимало часу і місця… Бо ж 20 років успішних виступів у великому спорті —
не кожен із професіоналів має їх у своєму активі.
Починалося
все ніби наперекір звичаям у гірському Лисичові. Ганна народилася у
багатодітній сім’ї — мати господарила вдома, а батьковівчарив у
місцевому колгоспі "Зоря комунізму”. В цій родині про традиції жіночого
футболу ніхто й гадки не мав.
Судячи
із розповідей Ганни, любов до цього виду спорту та перші навички
прищепив їй учитель фізкультури Лисичівської десятирічки Михайло
Мателега. Згадуючи шкільні роки, не могла втриматися від ностальгійних
ноток про проведені години у спортзалі, про ігри з однолітками. Дівчина в
юнацькій футбольній команді хоча й рідкість, та не така вже й дивина.
Закінчивши
школу, Аня Костраба мала більш ніж достатньо шансів залишитися однією
із сотень випускниць, доля якої складається за звичною і дещо
традиційною схемою: продовження освіти, виїзд із рідного села, сім’я…
Все так і складалося — кілька років поспіль поїздки з бригадами на
прополювання буряків, робота в Свалявському лісокомбінаті. Але талант і
характер взяли своє. Мрія грати у футбол не відпускала дівчину від себе.
Відтак Ганна поїхала в Київ у національний спорткомплекс "Олімпійський”
з наміром грати у великий жіночий футбол. Потім — зустріч та предметна
розмова з відомим і авторитетним в українському жіночому футболі
Богданом Бовичем. Невдача, і не одна, тільки загартовувала характер.
Сталося так, що молода верховинка повернулася на Закарпаття за
рекомендацією того ж Богдана Миколайовича шукати кращої долі в Мукачеві,
де на той час діяли три жіночі команди: на трикотажній фабриці,
приладобудівному заводі й у професійно-технічному училищі. Аня вибрала
«трикотажку». Як результат –три роки підряд вона була переможцем у
крайовій першості. В ті роки газета "Закарпатська правда” часто виходила
з репортажами про здобутки трикотажниць та найкращої нападниці — Ганни
Костраби. А вона, приїжджаючи в рідне Лисичово, ховала новинку від
рідних, котрі були категоричними противниками заняттям футболом.
Хтозна
— куди повернула б її доля, якби в далекому 1990 році в Берегово на
збір не приїхали воронезькі дівчата-футболістки. Команді потрібен був
для тренувального процесу спаринг-партнер. Росіянки вибрали саме
"Трикотажку”. До гравців приглянулись — і захисницями у Воронеж поїхали
Катерина Роман з Виноградова та Ганна Костраба. «Воронеж-Енергія» грала
тоді у першій лізі, а у 1991 році — у вищій. Як тут відмовитися?!
Наступні 11 сезонів Ганна відіграла у цьому клубі, в складі якого
завоювала не одну медаль. Про кожну з них, як про близьку людину, може
розповідати годинами. Цікавлюся, яка з цих численних нагород найбільш
вагома і дісталася їй найдорожчою ціною? Ганна Петрівна (саме так її
тепер називають спортсмени-підопічні та колеги) вибирає з колекції
відзнак срібну медаль Кубка УЄФА Ліги чемпіонів 2009 року. І, немов
чисті хвилі Лисичанки, що протікає в кінці городу, її слова малюють
динамічну картину перебігу гри росіянок з німкенями, швейцарками і
норвежками. Висока техніка, азарт, спортивна злість, тут щось середнє
між одухотвореним і матеріальним.
Ганна
Петрівна виступала і як граючий тренер. Деколи обставини для команди
складалися таким чином, що через травми та інші причини вона була
укомплектована один в один. Тренери приймали рішення ставити Аню в
напад. І це без належного рівня тренування в підготовчий період та
незважаючи на вік спортсменки. В усіх зустрічах її використовували по
максимуму, без поблажок…
Вона
була незмінним капітаном команди. Вміла завести дівчат, зарядити їх на
перемогу, вибудувати потрібні стосунки із суддями. Ще один незабутній
момент — зустрічаючі в Москві вистеляють перед ними червону килимову
доріжку. Захисниця команди Ганна Костраба названа "Легендою Росії”.
Незважаючи
на те, що головні здобутки в житті Ганна Петрівна зробила в Росії,
кілька років тому вирішила поновити українське громадянство. Процедура
виявилася затяжною, бюрократично-буденною. Подолала і це — тільки до
Львова в Генконсульство Росії довелося сім разів їздити.
Рідне
Лисичово того варте. Ганна Костраба ніколи не поривала зв’язки із
селом. І завжди допомагала як своїм авторитетом, так і матеріально
місцевій владі. До слова, кілька років тому за її ініціативи відбувся
футбольний турнір між командами чотирьох верховинських сіл. Змагання
проходили в Кушниці, в якій знають казати: "В Кушниці не виграє навіть
"Барселона”.
Михайло ІСАК. Іршавський район, "Новини Закарпаття”.
