Ольга Овдійчук із села Дюксин Костопільського району, що на Рівненщині, обрала зовсім не характерну для жінок професію – стала футболісткою. Причому досягла у ній неабиякого успіху. У свої 18 років дівчина є гравцем найсильнішої жіночої футбольної команди «Житлобуд-1», а також виступає за Національну збірну України. У Харкові стала майстром спорту, брала участь у Лізі Чемпіонів.
Про жіночий футбол, про те, як вдалося досягти успіхів, Оля розповідає нашій газеті.
– Коли ти захопилася футболом і чим тебе привабила гра?
– У футбол граю ще з дитинства, росла доволі енергійною та жвавою. Оскільки дівчата не надто захоплюються цим видом спорту, доводилося грати з хлопцями. Цікаво було бігати по полю, обігрувати суперників, забивати голи. Коли навчалася у третьому класі, серед шкіл Костопільського району проводився турнір «Шкіряний м’яч», у якому наша школа також брала участь. Там мене помітив тренер жіночих команд Костопільського спортивного ліцею. Йому дуже сподобалася моя гра, тож запросив навчатися у них. Щоправда, довелося почекати чотири роки, бо набір туди був лише із сьомого класу. Навчання у спортивному ліцеї було доволі цікавим та захоплюючим. Ми тренувалися два рази на день, їздили на всілякі змагання та турніри… До речі, навчаючись там, я отримала кандидата у майстри спорту.
– Як склалася твоя доля після закінчення ліцею?
– Я вступила до інституту на факультет фізичної культури. Крім того, грала за костопільську жіночу футбольну команду «Родина», яка виступала у вищій лізі чемпіонату України. Після року навчання у Рівному мені запропонували перейти у харківську команду «Житлобуд-1», яка двічі поспіль посідала першу сходинку в турнірній таблиці на чемпіонаті України. Тут я стала майстром спорту, виступала у Лізі Чемпіонів. Поки що продовжую грати у Харкові.
– Якщо не помиляюся, ти виступала за юнацьку збірну України?
– Так, виступала. А помітили мене на одному з турнірів чемпіонату України. У складі юнацької збірної України я зіграла чимало ігор проти європейських команд, забила не одного м’яча. Згодом мене запросили у молодіжну, а потім – у національну команду. Там рівень гри вже зовсім інший, доводиться багато тренуватися, працювати, аби показувати хороший результат.
– Наскільки важко дівчині проявити себе у цьому виді спорту?
– У нашій країні – не важко, оскільки дуже мало дівчат обирають цей вид спорту. Рівень жіночого футболу в Україні надзвичайно низький: мало спортивних шкіл, ліцеїв, команди не фінансуються. Натомість у Європі все зовсім по-іншому – там дівчатка досить рано починають тренуватися, тож конкуренція за місце у команді досить велика. У нас, на жаль, цього немає. Українським футболісткам досить складно потрапити у європейську команду, адже рівень їхнього футболу в рази вищий за наш. Мені доводилося грати у багатьох країнах (Бельгії, Фінляндії, Кіпрі, Північній Ірландії, Польщі…), тож є з чим порівнювати.
– Ніколи не шкодувала, що обрала саме такий шлях?
– Думаю, ніколи й не пошкодую. Так, ця робота незвична для жінок та нелегка, але це моє. Я дуже люблю футбол, у ньому бачу перспективи для себе.
– Як рідні сприймають твоє заняття?
– Близькі підтримали мій вибір і ставляться до нього позитивно, гордяться моїми здобутками. А от ставлення пересічних людей до жінок-футболісток неоднозначне. Нас часто порівнюють з хлопцями, адже граємо у чоловічу гру. Багато хто взагалі дивується, почувши, що існує таке поняття як жіночий футбол.
– Як справи в особистому житті?
– Поки що більше уваги приділяю навчанню та футболу. Далекоглядних планів ще не будую.
– Часто відвідуєш батьків?
– Додому приїжджаю дуже рідко. Далеко, та й щоденні тренування, збори, турніри… На жаль, немає можливості бувати стільки, скільки хотілося б.
Марія МАРТИНЮК,
Рівненська область
visnyk.lutsk.ua
|
