Дівчатам важко знайти секцію футболу навіть у столиці
Готуючи цей матеріал, я сподівалася на певну гендерну нерівність. А полягала вона в тому, що з дівчатами-спортсменками спілкуватися зазвичай цікавіше, ніж із хлопцями. Тому й почати футбольну тематику хотілося із жіночого футбольного клубу. Однак нерівність виявилася якраз не в цьому… І нібито й країна в нас «футбольна», однак професійну кар’єру дівчині-футболістці зробити майже неможливо. У Вищій лізі чемпіонату України для жінок грає не більш як вісім команд, а на світових і європейських турнірах їх узагалі не чекають. Більше того, навіть у столиці секції, де дівчата могли би просто поганяти м’яча, одразу й не знайдеш…
Одне відділення жіночого футболу, десять років тому відкрите у СДЮШОР № 16 міста Києва, все-таки виявилося. Напросившись до компанії дівчат, які прибували на тренування, я сподівалася потрапити принаймні до спортивної зали, стадіону… Але натомість дівчата зайшли до тренажерного залу, де максимум, що можна – поганяти тенісний м’яч у кімнатці розміром 3 х 3 метри. Тренер запевнила: це вже непогано. І хоч дуже хотілося розпитати про умови для тренувань, найперше, що мене зацікавило, чому заслужений тренер України і Білорусі з хокею на траві Алла Гресь керує футбольним клубом «Атекс – СДЮШОР – 16».
ЖІНКИ – У ПІДПІЛЛІ
– Нічого дивного немає, – просто пояснює Алла Василівна. – У футбол я граю з шести років. У далекому 70-му проводили експериментальний чемпіонат України з жіночого футболу. Однак, оскільки повного благословення Союзу не було, турнір називався Відкритим чемпіонатом Закарпатської області. Угорщина, Чехія й інші країни Європи вже давно проводили такі турніри. І на заході України була змога дивитися трансляції європейських матчів по телевізору. Тому і хлопці, й дівчата там давно грали в футбол. Але закінчилося все швидко… 1972-го Спорткомітет СССР офіційно визнав жіночий футбол некорисним для нашого організму. Нарівні із жіночим футболом «у підпілля» пішли карточні ігри й бойові мистецтва. Ось так…
Сьогодні основними центрами українського жіночого футболу можна назвати Київ, Чернігів, Донецьк, Харків (дві команди), Маріуполь. У місті Костополі Рівненської області в спортивному інтернаті є велике (як для дівчат) відділення жіночого футболу – більш як 50 навчається. Потроху відкривають секції у ДЮСШ Києва, але там тільки починаються набори. Спортсменок майже немає.
ПОЖЕЖНИКАМ І САНСТАНЦІЇ – ВАЖЛИВІШЕ
Мабуть, це також логічно… Дівчат, охочих до футболу, й має бути менше, ніж хлопців. Чи не так?
– Не так, – поправляє мене Алла Гресь. – Найосновнішою нашою проблемою є гендерна нерівність. Мені щодня телефонують батьки: «Прочитали на сайті, що у вас є команда. Нашій дівчинці 11 років. Куди везти?». І тут починаються проблеми. Хто погодиться возити дитину, наприклад, із Борщагівки в Дарницю? А ближчої школи може й не бути.
Всім відомо, що спортивних майданчиків для дітей не вистачає. Але в футбол все-таки грають групи хлопців (багато з яких є платними), а також команди пожежників, санстанції, адміністрацій різних… Пробитися крізь цей дружний чоловічий стрій не завжди вдається. Отже, дорослим чоловікам футбол потрібен, а маленьким дівчатам – ні. Одна із шкіл і Республіканське вище училище фізичної культури кілька разів на тиждень виділяють «Атексу» лічені години на тренування. Про свій стадіон, зал тільки мріють, але без діла не сидять…
– Цього року ми вперше набрали першокласниць у 98-й київській спеціалізованій школі, – ділиться перспективними планами тренер. – Тепер там дітки матимуть змогу навчатися чотири роки прямо в школі. Плануємо створити такий собі «київський трикутник», аби максимально охопити дітей у межах їхнього району. Поки що всі наші вихованки «висмикнуті» із сусідніх шкіл.
Підтримують жіночий футбол «усім миром» і окремі люди, й організації. Валентина Шевченко, яка очолює Всеукраїнський благодійний фонд сприяння розвиткові фізичної культури, спорту та туризму і Конгрес ділових жінок України, щороку відправляє команду на літній відпочинок. Заступник міністра освіти і науки, молоді та спорту Борис Жебровський, ще обіймаючи посаду начальника Головного управління освіти і науки Київської міської державної адміністрації, приділяв увагу потребам команди. Нині «Атекс» допомагає Благодійному фонду Олеся Довгого та Катерини Горіної створити Жіночу академію футболу.
Однак умов усе одно немає. Раніше взимку, щоб не «простоювати», дівчата грали в міні-футбол. Але тепер представницям «великого» футболу не дозволяють брати участь у цих змаганнях. Із хлопцями пограти також не вдається. Хоча мало хто знає: колись злет команди гандболісток Ігоря Турчина почався саме з того, що його вихованки грали разом із чоловіками.
ПІДТРИМУЄМО «ВІТЧИЗНЯНЕ»!
– Мабуть, хочете запитати, в чому різниця між чоловічим і жіночим футболом, – очікує стандартного продовження розмови Алла Гресь.
Зрозуміло, що різниці немає. Але немає її лише у правилах. Дівчат-футболісток не чекають ні в училищах фізичної культури, ні в університетах фізвиховання, адже бажаючих хлопців набагато більше – їх команди вигідніші. Хоча й у професійному спорті не все так добре. Матчі вітчизняних команд Вищої ліги вже не збирають стадіонів, а ми забули, коли останнього разу бачили виступ будь-якої команди на олімпіаді. В умовах тотальної економії набагато дешевше вкласти гроші в борця чи плавця, ніж у команду. Хоча футбол лишається найдемократичнішим видом спорту, де може «пробитися» будь-хто, якщо має хоч іскру таланту. Недаремно економічно нерозвинута Бразилія «поставляє» на світову арену кращих футболістів. Якщо маєш м’яча, можеш гратися сам із собою, просто відбиваючи його від стіни. Удвох узагалі можна придумати веселу гру! А ось що робити зі званням «найтравматичнішого» виду спорту, що нібито належить футболу? Особливо якщо йдеться про прекрасну стать.
– Я вам відповім, – приєднується до розмови Галина Кравцова, директор спеціалізованої ДЮСШ № 16. – Ви бачили дівчат – спортивних гімнасток після тренувань? А я бачила: вони абсолютно сині від роботи на брусах. І гляньте на наших красивих дівчат. Спочатку я теж не розуміла жіночого футболу, – зізнається Галина Василівна, – але потім побачила, як це красиво. Ще й Алла Василівна – дуже грамотний тренер, тому діти «затримуються» в нас. Спочатку як легкоатлет, бувало, сперечалася з нею. Наприклад, чому дівчата бігають по 30 метрів? Даймо більше навантаження. Вона відповідає: «Ні, через місяць – чемпіонат, у них «ахіли» болітимуть». І переконує мене!
Як заслуженого тренера Білорусі її запрошують працювати там тренером хокею на траві. Обіцяють усі умови: поля, команду… Але вона не їде: «Я працюватиму тут». Уже за перші два роки від створення відділення її дівчата гідно виступали на всеукраїнському рівні. Так і хочеться сказати: чоловічий футбол нібито в нас розвинутий, але гравців для клубів ми чомусь постійно купуємо за кордоном. Так ось, якби частина цих грошей пішла на жіночий футбол, ми були б першими в Європі!
КОМІТЕТ ЖІНОЧОГО ФУТБОЛУ Й… ІНВАЛІДНОГО
Тим часом дівчата тренуються, а я намагаюся виявити, хто з них – лідер. Адже не може бути, щоб уся команда була рівною.
– Лідерство – не основне, – заперечує Алла Гресь. – Для футболу важливий комплекс умінь. Це командна гра, на кожній позиції потрібні різні якості. Не можна сформувати команду з однакових спортсменів. У тих дівчат, які в нас є, розвиваємо потрібні якості для захисника, нападаючого. А ще талант у спорті – це 95 відсотків поту. Якось прийшла до нас талановита дівчинка, а коли почали працювати всі разом, вона зрозуміла, що самого таланту їй не вистачить. Лише докладаючи зусилля, вона змогла розкрити свої п’ять відсотків. Навіть слабкий характер у команді має стати сильнішим. Команда – це те, чого не вистачає нашій країні. Дівчата, не давайте мені м’яча, я ж заберу!
Це вже тренер до команди звертається. Аллу Гресь вважають жорстким керівником, хоча її команда, здається, цієї думки не поділяє.
– Алла Василівна – гарний тренер, – каже капітан Олександра Солдатова. – Коли я прийшла перший раз на тренування, вона була рада, що хоч двоє дівчат зібралося. Ми були ще маленькими, загралися, я зачепилася за бруси і впала. Однак не злякалася і… вже десять років займаюсь. У нас дуже дружна команда, ми одне одного підтримуємо. Планую і в майбутньому грати у футбол.
– Я в «Атексі» – два з половиною роки, – розповідає Руслана Пономаренко. – Хотілося б грати в майбутньому. Я вже звикла до такого способу життя: поїздки, матчі… Не вдасться – доведеться працювати за професією, бухгалтером.
Дехто з дівчат, можливо, поїде до Росії – там два клуби грають у Лізі чемпіонів. Однак за кордоном нас не дуже чекають – своїх команд вистачає.
– Але ситуація є інакшою, – пояснює Алла Гресь. – Там сотні жіночих клубів. У нас я нещодавно вперше в спортивних новинах побачила інформацію про те, що українська футболістка підписала контракт з європейським клубом. А в міській федерації взагалі є унікальна вивіска: «Комітет жіночого та інвалідного футболу». Вирішили об’єднати, це ж майже те саме…
БУВАЄ І ТАК
ПРИГОДИ НАШИХ… У РИЗІ
Жіночий футбольний клуб «Атекс» запрошують на європейські турніри до Італії, Іспанії, Польщі… Та грошей на ці поїздки немає. Одного разу вдалося поїхати до Латвії, де наші дівчата одразу посіли друге місце. Клуб запросили прибути вдруге. Але поїздку не планували, бо грошей не вистачало. Тоді команди, запрошені на турнір (росіяни, німці), відмовилися приїхати, мовляв, їм не цікаво грати, бо не буде українок. Господарі змагань прислали за «Атексом» транспорт. Однак, на біду, «захопили» до автобуса причіп для речей футболісток. Як виявилося, що нормально для Євросоюзу – для України поза межами можливого. Із причепом в’їхати до нашої країни не можна, залишити на кордоні – теж. Тоді команда поїхала до кордону «своїм ходом», перейшла його пішки. Назад рушили без причепа, з речами на руках, але – з кубком. Керівник групи ще довго ганявся за прикордонниками, розмахуючи призом за перше місце: «Дивіться, ви наших дітей не пустили, а вони ж кубок завоювали!».
Олена СОЛОДОВНІК, «Освіта України» № 6
pedpresa.com
|
